You seem to be located in .
Перейдіть на сайт ринку Scania для отримання додаткової інформації.
Україна
Регіон продажів
Production units

Лі Александр

Де мешкають Герої

Scroll to explore

Коротке оповідання, на яке надихнули міста майбутнього

Podcst on Spotify Слухати все оповідання на Google Podcasts

На дисплеї сяйнуло обличчя Клариси.

– Наша гордість Джулз, – проспівала Клариса, коли її обличчя раптово освітилося дисплеєм робочого комп'ютера– кінцевий термін у нас завтра, ні?  Не дочекаюся, так кортить побачити, що ти придумала!

 

 

"Junimo Productions – провідний лідер епічних анімаційних кінострічок для сімейного перегляду, котрі дають дітям уявлення про світ, у якому ми живемо. Час випустити нашого наступного героя".

Джулія ненавиділа, коли її називали Джулз, а особливо – коли це робила Клариса із Західного офісу. Більшість художників-аніматорів Junimo, як і Джулія, працювали вдома, у власних обладнаних кабінетах, а між собою та іншими офісами підтримували постійний (і далеко не завжди простий) зв’язок за допомогою численних пристроїв. 

– Мені теж кортить дізнатися, що там у тебе, – відповіла Джулія, вичавивши з себе ввічливу посмішку. На її столі стояла невеличка пірамідка – віртуальний секретар, крихітне вічко якого спалахувало блакитним вогником, коли вмикався відеозв'язок.

Довкола свого робочого столу Джулія старанно розставила квіти, а монітор спрямувала так, щоб під час відеозв'язку було видно місто з висоти 24 поверху – таке, яким щодня бачить його вона зі свого вікна, дуже виграшна картинка. Та, правду кажучи, робоче місце було крихітним острівцем у морі безладу, який творила й підтримувала її шестирічна донька Олівія. 

Кожен з її колег мав власне «вікно». Клариса, приміром, завжди спрямовувала монітор у глибину кімнати, де на стіні висіла картина із зображенням Атмо, найпопулярнішого кіноперсонажа Junimo. Як на Джулію, це вже було занадто. 

– Колеги, – проговорив віртуальний асистент голосом керівника, звертаючись до команди аніматорів. – Junimo Productions – провідний лідер епічних анімаційних кінострічок для сімейного перегляду, котрі дають дітям уявлення про світ, у якому ми живемо. Час випустити нашого наступного героя. Один із вас завершує роботу над новим Атмо просто зараз!

Джулія знічено глянула на свій планшет: вона намалювала симпатичного тапіра, навіть уже розфарбувала його в акварельній манері, і рух придумала. Щоправда, лише один – тапір умів хитати головою, наче казав “так” чи “ні”. Раптом її охопила паніка: з чого вона взяла, що тапір може бути героєм?!

– Ой, народ, – щебетала Клариса, – я не можу думати ні про що, крім свого проекту. От зараз уже будую 3D модель.

– Круто, – відгукнувся Стефан зі свого віконця. 

Дисплей Джулії став строкатим від картинок і текстових повідомлень. Над інформаційними віконцями побігла стрічка щоденних новин, сплила акційна реклама на програмне забезпечення для малювання аквареллю – от саме звідти Джулія його й встановлювала.

Джулія тицьнула на віконце, щоб відхилити рекламу, і воно у відповідь роздратовано блиснуло чорною плямою. Останнє, що впало їй в око зі стрічки новин, – новий рекламний лонгрід про лісові купальні – омріяний відпочинок для менеджерів вищої ланки, котрі потерпають через щоденне вирішення вкрай важливих і нагальних проблем, ідеальний спосіб зняти стрес. Інколи Джулії здавалося, що вона працює всередині якоїсь велетенської розважальної машини.

“Головне в історіях від Junimo – людські взаємини, дружба"

– Пам’ятайте, колеги, – давав настанови віртуальний асистент, – головне в історіях від Junimo – людські взаємини, дружба. Наш глядач шукає у персонажах Junimo натхнення й підтримки. 

– Джуліє, а в тебе хто? – запитав Стефан. 

«ДЖУЛІЄ,  ВІТАЄМО! ПРОСТО ЗАРАЗ МИ МОЖЕТЕ ОТРИМАТИ КРЕДИТНУ КАРТКУ ПІД 5,99% РІЧНИХ!! – агресивно верескнула строкатими кольорами нова реклама. 

– У мене тапір, – сказала Джулія, намагаючись виглядати якомога переконливіше. Вона перевела зображення зі свого робочого столу на спільний екран. – Моя мала, Олівія, побачила такого в зоопарку і просто закохалася в нього. Ми купили їй плюшевого тапірчика. Вона назвала його Снеззі. 

«Ніхто не зареготав», – зауважила Джулія з полегшенням, і продовжила: 

– Олівія всюди тягає його за собою, навіть спить із ним. От я й намалювала тапіра, він уже киває голівкою. 

– Я бачив Кларисині ескізи, і це кльово, – ніби ні до кого не звертаючись відгукнувся Стефан, одночасно змахуючи з екрана рекламні віконця. 

«Джуліє, містер Кастел на зв’язку, – повідомив віртуальний асистент. – Перевести його в режим конференції зараз чи призначити час?»

«Призначити час», – відповіла Джулія.
Вона сердилася на себе, що от просто зараз розпатякала про свого тапіра, адже треба було довести його до ідеалу, виплекати, випестити…
Віртуальний асистент повідомив, що призначає зустріч після ланчу. Залишалося сподіватися, що буде натхнення й вона до того часу придумає щось інше. 

– Сподіваюся, про тапіра ви пожартували, – відразу почав Кастел. – Вашій доньці, гадаю, більше сподобалася б інтерактивна іграшка, хіба ні?

Джулія перевела відеорозмову на планшет і тепер сиділа у кріслі біля вікна, подалі від свого робочого столу, від набридливого віртуального асистента. 

"...зелений сад, вирощений на дзеркальних стінах хмарочоса."

Тут їй зазвичай найкраще думалося, споглядання зеленого саду за вікном (і байдуже, що він вертикальний, якимось дивом сучасних технологій вирощений на дзеркальних стінах їхнього хмарочоса) заспокоювало. 

– Розумієте, мені останнім часом складно зосередитися, – почала вона чи то виправдовуватися, чи то пояснювати. – Забагато розмов, забагато повідомлень із центрального офісу, та ще й віртуальний асистент…

– Гадаю, це ваше особисте сприйняття, – перервав її Кастел, як завжди, дрібно сиплючи словами, немов боячись, що не встигне завершити думку. – Ми інвестували чималі кошти в облаштування домашніх студій для аніматорів, щоб оптимізувати творчий процес, і це виправдовує себе. Однак ми не можемо лишати поза увагою підтримку командної роботи, а щоб працювати, як одна команда, мусимо постійно бути на зв’язку.

– Мені здавалося, ми мусимо створити нового героя, – відгукнулася Джулія, роздивляючись павучка, який кумедно дряпався по склу.

– Справжній героїзм – це дружба, – безапеляційно заявив Кастел. 

– Можна мені принаймні відключати віртуального асистента, коли він мені не потрібний? – запитала Джулія.

(Цікаво, і як цьому павучаті вдалося дістатись аж сюди, на 24-й поверх? Може, він живе десь у садку? Може, садівники підсаджують сюди павуків чи розводять їх, як бджіл, для якихось рослинних потреб? Певно, павуки, як і бджоли – важлива складова екосистеми. А якщо Олівія побачить павучка за вікном і спитає, звідки він узявся, що їй сказати?)

– Вам просто треба звикнути до цього, призвичаїтися, це не вимагатиме аж стільки зусиль, – заторохтів Кастел. Джулія зрозуміла, що він зовсім не слухав її.

– У мене таке відчуття, наче віртуальний асистент стежить за мною, – мимоволі випалила Джулія, – фіксує усе, що говорю, записує, який у мене настрій, як я дію... 

Кастел приголомшено закліпав:

– А це б іще навіщо? – нарешті засміявся він. – Джуліє, ну подумайте, хіба машина здатна проаналізувати ваш настрій, вашу поведінку краще, ніж ваші колеги під час відеоконференцій?

– Думаю, ні, – погодилася Джулія і відчула, як її щоки залилися багрянцем.

– Ніколи на таке не підписувавсь, – якось роздратовано кинув Кастел.

– Вибачте, – прошепотіла Джулія.

За три роки, відколи вона почала працювати в Junimo – одній із найкращих анімаційних студій світу, вона нікого не розчаровувала. Вона мріяла опинитися в Junimo, прагнула цього всім серцем! Та тепер ця робота саднила їй, як дрібна скалка: наче й нічого такого, а некомфортно…

– О, даруйте, – перервав її думки Кастел. – Це я з рекламою розбирався.

– А-а-а, – Джулія полегшено зітхнула й усміхнулася: нехай він бачить, що вона все сприймає правильно.

– Не зважайте на повідомлення від інших, підтримуйте зв'язок лише з колегами з вашої групи, – порадив Кастел. – А я таки спробую ті лісові купальні

Відеозв’язок перервався.

Найменше Джулії хотілося спілкуватися з Кларисою. Вона чомусь уявила, як саме в цю мить Клариса корчиться в путах гігантського павука із суперсилою і взялася малювати, як одержима: здається, ось вона, її геніальна ідея!

"Усі її думки крутилися довкола павука – нового супергероя мультиплікаційного фільму"

О третій Джулія перевела всі робочі процеси на планшет і пішла забирати Олівію зі школи. Усі її думки крутилися довкола павука – нового супергероя мультиплікаційного фільму, і якби новітні автобуси, ці розумні безшумні машини, не надсилали постійні оновлення на дисплей автобусної зупинки, вона точно проґавила б свій рейс.

Джулія не раз помічала, що в дорозі їй краще працюється, ніж удома. Малювання приносило задоволення, час пролітав непомітно, ніщо не відволікало – не було нав'язливих відеоконференцій, непотрібного спілкування. Лише віртуальний асистент час до часу викидав на дисплей підсумки тих бесід і вони пробігали тонкою стрічкою:

«Клариса подала проект візуалізації. Клариса виклала алгоритмічну мапу. Останнє завантаження Клариси на захищений канал отримало 180 переглядів і 78 зірок. Стефан пішов на обід о 12:05».

Джулія раптом спіймала себе на тому, що її стилус завис у повітрі, а вона дивиться на стрічку повідомлень казна-як довго. Проте до того часу, як автобус зупинився біля школи, вона встигла намалювати напрочуд чарівного, стильного й крутого волохатого павука-героя. Вони з Олівією дочекалися автобуса, зручно вмостилися на сидіннях. Джулія знову дістала планшет і, щойно зібралася накинути суперпавукові на шийку шарф, донька перервала її думки: 

– Мамусю, а купиш мені робота Magic AR?

– Та ж у тебе вже є кицька Magic AR, – зупинила її Джулія. – Глянь-но сюди, – простягла вона Олівії планшет. – Що думаєш про цього павучиська?

– Я такого не хочу, – миттю випалила Олівія і дужче притиснула до себе Снеззі – свого любого плюшевого тапіра. 

Джулія розгубилася.

– Але ж ти навіть не подивилася, – вона вправним рухом закрила рекламне повідомлення, що випливло поверх зображення, – хотіла показати Олівії, що в павучка рухаються ніжки – Ось поглянь сюди, будь ласка.

– Я поглянула, – дівчинка заперечливо захитала головою і невдоволено засопіла. – Павуки – це не для дітей. 

Серце Джулії закалатало: Олівія права! Спочатку тапір, тепер павук? А якщо в ній не залишилося більше тієї іскорки, завдяки якій вона вигадала всі ті машини «Атмо-2»? Зрештою, їй завжди краще вдавалося малювати механізми, ніж істот… 

– І що мені малювати?.. – безпорадно запитала Джулія.

За широким вікном автобуса передвечірні промені сонця жваво витанцьовували на лискучих панелях і шпилях міських будівель. Захід сонця. А кінцевий термін уже завтра вранці.

– Робота, – впевнено відповіла дівчинка, розмахуючи ніжками, наче для того, щоб додати своїм словам ваги. 

Джулія поклала руку їй на коліна:

– Спокійніше, люба, не брудни чистенькі сидіння!.. Це не може бути робот, – зітхнула вона за мить. Містер Кастел хоче, щоб це було щось із людськими рисами й почуттями.

– У роботів бувають почуття, – з виглядом знавця заявила Олівія, водночас розхитуючи язичком молочний зубик, який ось-ось уже мав випасти. 

Джулія кинула оком на останнє повідомлення віртуального асистента: 

«Кінцевий термін виконання робіт за проектом «Героїчний персонаж» – завтра, 09:00. Шестеро членів команди подали попередні заявки, заробивши разом 2185 Junimo-очок».

“Роботи штучні, серденько”

– Роботи штучні, серденько, – відповіла Джулія. – Вони не мають почуттів. 

– Мають, – надулася Олівія, її пухкі щічки запалали, і Джулія вирішила за краще облишити розмову, щоб мала, бува, не розвередувалася: істерики в Олівії траплялися рідко, але якщо вже траплялися… О ні, краще не на людях… 

– А слухай, якщо моєму начальникові сподобаються ці малюнки, ми ж зможемо купити робота Magic AR, – хитро підкинула вона доньці ідею.

У салоні автобуса було тепло й затишно, Джулія пригорнула Олівію до себе, розмірений рух заколисував їх; вона тихенько нашіптувала щось малій на вушко, сподіваючись, що та заспокоїться й усе забуде.

Приємний голос тихо озвучив: «Олімпія-тауер». Приїхали. Джулія досі була у своїх думках. Зараз Олівія повечеряє, покупається, вона вкладе її в ліжко і ще кілька годин попрацює. Коли донька засне, можна працювати, аж доки її саму не звалить сон, та от біда: Джулія вже почувалася стомленою. 

«Часу в мене ще вдосталь, – переконувала вона себе, висаджуючи Олівію з автобуса і ведучи до під'їзду, міцно стискаючи її маленьку ручку у своїй. – Треба просто сісти й намалювати».

У ліфті Олівія розплакалася.

– Що сталося, люба? – стурбувалася Джулія.

– Снеззі… – схлипувала дівчинка. – Я забула Снеззі в автобусі.

Втрата Снеззі була для Олівії непоправним горем. За таких обставин Джулія могла й не мріяти про плідну роботу.

Коли Клариса у відеочаті заявила, що ніколи ще так не пишалася своєю роботою, як щойно створеним героєм для Junimo, якого вона вже подала на розгляд, змучена Джулія вирішила, що з неї досить: послалася на те, що донька прихворіла, й поспішила вимкнути відеозв’язок і всі системи. І не те, щоб вона збрехала. Дівчинка, зарившись личком у подушку, безутішно ридала: від таких переживань недовго й захворіти. От добре було Кларисі та Стефанові надихатися людськими взаєминами й теревенити через особисті акаунти в позаробочий час: у них-бо дітей немає. 

Спершу Джулія подумала, що шукати Снеззі – справа безнадійна: в автобусах немає ані водіїв, ані кондукторів. Міський транспорт – такий собі персонал для обслуговування, вправний і непомітний; вона може спокійнісінько працювати в салоні автобуса, навіть не задумуючись, як і куди він її везе. «Але ж час від часу люди забувають там речі!» – сяйнула їй думка. Джулія запустила пошуковик, аби переглянути увесь маршрут «свого» автобуса. 

– Схоже, ви намагаєтеся знайти повний маршрут автобуса, – прокоментував її дії віртуальний асистент.

Джулія скипіла: та якого біса воно «допомагає» їй, навіть коли вона відімкнула всі офісні системи?

– О, тепер я розумію, чому ти, диво, найкраще у своїй модельній лінійці! – відсахнулася вона від машини.

– Дякую, – відповів асистент: електронний розум не міг вловити нотки сарказму. – Чим я можу вам допомогти?

– Мені потрібне бюро знахідок маршруту номер 238, від Ельміра-роуд, – ледь чутно видихнула Джулія, переконана, що віртуальний асистент недочує або не зрозуміє сказаного. Як же вона ненавиділа цю штуку тієї миті!..

– Автобус номер 238, Ельміра-роуд, не має бюро знахідок, – відгукнувся асистент. – Рівно о восьмій автобус 238 прибуває у Східний диспетчерський вузол на санобробку.

«На санобробку!» Джулія була в розпачі. Вона відчула, як по щоках потекли гіркі сльози. Це ж один із модульних смарт-басів, він відчепить пасажирський салон у депо й підчепить новий. 

Звісно, там усе автоматизовано, і Пістрявчика ніхто ніколи не знайде, навіть якщо вона, Джулія, якимось дивом встигне в депо до восьмої.

– Котра зараз година? – спитала Джулія й сама засміялася зі свого питання: майже всі дисплеї в домі показували час.

– 7:30, – відповів асистент і засміявся у відповідь, сам не розуміючи, чому. 

Джулія миттю зібрала Олівію, і вже за кілька хвилин вони застрибнули в салон безоператорного таксі – будь-що треба було встигнути в депо. Дорогою Олівія трохи заспокоїлася, лише час від часу гірко зітхала, потираючи червоні від сліз оченята. Дівчинка страшенно втомилася.

Джулія теж втомилася, і жодної надії на те, що вона до ранку завершить обіцяні Кастелові ескізи. Та біда маленької Олівії була і її особистим горем. Порівняно з цим професійна криза виглядала чимось далеким і примарним, а от надія знайти Снеззі, хоч і слабка, та залишалася. 

– Я не певна, що Снеззі там на нас чекатиме, – обережно почала Джулія, вирішивши, що краще підготувати Олівію заздалегідь. – Там, куди ми їдемо, автобуси замінюють пасажирські салони, і Снеззі міг загубитися.

– Замінюють? – дівчинка стрепенулася, сіла рівніше й повернулася до мами. – Як робот Magic AR?

– Так, як робот, – підтвердила Джулія, хоча уявлення не мала, що і як замінює та іграшка. 

“То автобуси, виходить, живі?”

– То автобуси, виходить, живі? – оченята Олівії здивовано округлилися.

– Ні, але вони самі замінюють свої частини, – пояснила Джулія, не відводячи погляд від орієнтовного часу прибуття, який висвічувався на дисплеї авто, й усім серцем бажаючи зупинити час. 

– Автобуси подбають про Снеззі, – впевнено і з полегшенням сказала Олівія.

Джулія стисла маленьке рученя: хай дитина вірить.

А ось і депо, таке собі місто в місті. Коли вони приїхали, було запізно. У Джулії мало не розірвалося серце, коли вона побачила рівні ряди автобусів, які вже встигли відчепити пасажирські салони. Тепер водійські модулі самі собою рухалися білими маркувальними лініями у приміщення депо. 

– Роботи, – захоплено видихнула Олівія, простеживши за ними поглядом.

– Міський автотранспорт, – виправила її Джулія, озираючись довкола й марно шукаючи бодай якусь ознаку людської присутності. Ніде анічогісінько, тільки блиск фар бездушних модулів, які рухаються заданим маршрутом. – Вони не роботи. Вони тебе не бачать.

Личко дівчинки вмить спохмурніло, і Джулія вже подумки розпинала себе: що ж це вона так з дитиною!..

– Сонечко, таке буває… Просто сьогодні такий день... Не знаю, чи Снеззі… 

– Агов! – раптом пролунало звідкись. Джулія обернулася на вигук, намагаючись у сліпучому світлі фар розгледіти постать, що наближалася до них. “Ну ось, – подумала вона, – зараз нам прочитають нотацію про те, що вхід сюди заборонений, нас тут бути не повинно і бла-бла-бла…»

Але той, хто йшов до них, рухався якось напрочуд легко, невимушено, Джулія здивовано зауважила, що постать махала їм рукою.

То була коротко стрижена жінка в жовтому комбінезоні. Від швидкої ходи її обличчя розчервонілося, вона привітно усміхалася. Жінка підійшла ближче, і Джулія й Олівія побачили, що вона тримає щось у руці. 

– Снеззі! – аж присіла від радості Олівія. 

– Гадаю, юна леді, це ваше, – жінка простягнула Олівії її пухнастий скарб.

– Але як?.. – Джулія заціпеніла. Стільки почуттів роїлося зараз у її душі! Тут було й зачудування, й неймовірне полегшення, по спині пробігли мурашки, на очі накотилися сльози. Якісь чари, слово честі! Відчуття було таке, таке… Наче з поверненням Пістрявчика раптом перевернувся світ. 

– Я працюю тут диспетчером, – пояснила жінка. Джулія прочитала на бейджику її ім’я: «Елін». – Якщо в пасажирському салоні залишились якісь речі, машини, заїжджаючи в депо, подають сигнал.

– Я гадала, тут усе робить автоматика, – закліпала Джулія.

– Мусить же хтось наприкінці дня збирати загублені речі по салонах, – засміялася Елін. – Хотіла б я побачити, як вони це автоматизують!

– Автобус знав, що це був мій Снеззі! – сяйнула щасливою усмішкою Олівія.

– Ви ж Джулія, правильно? – звернулася Елін до Джулії. – Ваш віртуальний асистент зателефонував і сказав, що ви їдете в таксі, щоб забрати свого тапіра. А я відповіла, що зроду ще не рятувала тапірів. 

– Ви не тапіра, ви цілий день нам урятували, – зауважила Джулія. Олівія усміхалася, і байдуже, що там буде з тими героями Junimo Productions. 

– Дякую вам, дуже-дуже, – довірливо потиснула жінці руку Олівія. – І роботові дякую.

– Зачекай-но секунду, – змовницьки стишила голос Елін, вказуючи на машини, що стояли притихлі, наче поснули. – Зараз таке побачиш!..

"Джулія подумала, що це виглядає прегарно, схоже на якусь модерністську балетну постановку" 

По черзі почали спалахнули ряди вогнів, і машини почали перебудовуватися, модулі один за одним у строгому порядку від’їздили вбік і ставали в рівні ідеально правильні фігури. Джулія подумала, що це виглядає прегарно, схоже на якусь модерністську балетну постановку. Вона й не здогадувалася, що машини на таке здатні. 

– Ти була права, матусю, – прошепотіла зачаровано Олівія. – Вони змінюються!

– Завжди слухай матусю, дитинко, – усміхнулася Елін.

Дорогою додому Джулія знову взялася за малювання.

– Малюєш робота? – Олівія зацікавлено зазирала на планшет з-під її руки.

– Його-його, – мугикнула Джулія. – Отут будуть фари, а тут, де решітка, зробимо личко.

– Як  в Атмо-2 ?

– Так, майже– відповіла Джулія. – Це буде робот, який уміє змінюватися. Бачиш? – Вона натиснула на елементарний анімаційний вузол, який закодувала в передніх колесах робота, і ті колеса перетворилися на гарні й сильні механічні руки. 

– Мамусю, ти малюєш найкраще за всіх, – пригорнулася до неї Олівія. Джулія стрепенулася, почувши оте «найкраще за всіх»: треба було негайно, просто цієї ж миті зайти на канал і подивитися, що запропонувала Клариса; а раптом у неї справді вийшло краще? 

– Ти б хотіла подивитися мультфільм, де цей робот – головний герой? – запитала вона в доньки.

– Ага, – закивала Олівія.

Джулія зітхнула з полегшенням, наче хто камінь зняв з душі, одразу стало вільно та радісно. Стилус Джулії швидко-швидко забігав по екрану. Мовчазна машина їхала дорогою, що народжувалася просто з-під її коліс, уздовж шляху спалахували міські вогні, вдалині дзюрчала річка, яку вони підсвічували. 

– Хочеш не лягати сьогодні допізна й подивитися Атмо-2, доки я працюватиму? – запропонувала Джулія.

– Ні-і-і, це кіно для маленьких, – захитала голівкою Олівія. А тоді обійняла маму за коліна. – Але Снеззі охоче його подивився б.

– Дякую тобі, друже Снеззі, – кивнула Джулія іграшці.

– Я так думаю, невдовзі в мене буде робот Magic AR, – замріяно підсумувала Олівія. 

Про автора

Лі Александр - американська письменниця, дописувачка газети The Guardian та журналістка, яка спеціалізується на тематиці технологій майбутнього

Про ілюстратора

Джеймс Доуе, митець та ілюстратор, який живе в Лондоні. Його фотоколажі та цифрові малюнки носять драматичний характер та мають деформовану структуру.

Досліджуй та Розширюй Свої Горизонти