You seem to be located in .
Перейдіть на сайт ринку Scania для отримання додаткової інформації.
Україна
Регіон продажів
Production units

Лі Александр

Ніч Мародерів

Scroll to explore

Коротке оповідання, на яке надихнув штучний інтелект

Podcst on Spotify Слухати все оповідання на Google Podcasts

Жодних заборон, можна все, адже його батьки їдуть з дому на всі вихідні, а до нього прийде Маріела й вони разом гратимуть в «Мародерів». 

Мародери– то була не звичайна інтерактивна гра. Навіть старший брат Маріели Бенісіо якось казав, що через неї йому снилися жахіття, а Бенісіо, між іншим, було вже шістнадцять, і він анічогісінько не боявся. 

Ну звісно ж, батьки суворо заборонили навіть торкатися до тієї гри, інакше не бачити неслухам своїх девайсів. Але Маріела випросила в Бенісіо код активації в обмін на послугу по-сестринськи: мовляв, як треба буде, щоб батьки, приміром, не знали, де він був чи не був – вона прикриє. 

– “Ніч мародерів” наближається, – прошепотів Хуго у свій телефон.

То була кодова фраза. Щойно він її вимовив, телефон Маріели зблиснув шифрованим повідомленням. Вони страшенно пишалися цим своїм винаходом, адже завдяки йому жоден інший шпигун не міг підслухати їхніх розмов. І батьки не могли. 

Нарешті за дверима почулися кроки Маріели (чому так довго? Живуть же двері в двері!). Хуго вихором злетів сходами з другого поверху, забіг у вітальню, рвонув двері... І завмер. Маріела в гарненькому жовтому плащику-дощовичку стояла, втупивши погляд у глибину кімнати, кудись за ліве плече Хуго. Він озирнувся й мало не завив із досади: нянька, яку запросили батьки, Сага! Вона сиділа на дивані, схрестивши ноги, вже з чашкою чаю. Ще й свої противні біляві косми зав’язала оксамитовою зеленою стрічкою. Зручненько вмостилася. Ба більше! На підлозі стояв ранець, з яким вона зазвичай з’являлася на увесь день ще й з ночівлею, і вбрана вона була у зручний фіолетовий спортивний костюм. Це на увесь час! Він застогнав. 

– Ні-і-і-і-і, – протягнув Хуго, – тільки не це! Ну нащо мені нянька?!

– Привіт, Хуго, – радісно прощебетала Сага. – І тобі день добрий, Маріело, рада тебе бачити. Як поживає Бенісіо?

– Добре, – буркнула Маріела.

Сага підперла підборіддя рукою і, усміхаючись, дивилася на Хуго. Він відчув, як йому від того стало жарко.

 

“У нас із Маріелою є секретна місія сьогодні..."


– Нам нянька не треба, – сказав він так твердо, як тільки міг. – У нас із Маріелою секретна місія сьогодні, тому сиди собі як завжди, і не втручайся, чекай свою платню, Сага".

Сага коротко засміялася й похитала головою:

– Вибач, Хуго. Навіть не думай, що я дозволю вам грати в «Мародерів».

– Що-о-о-о? – в один голос видихнули Хуго й Маріела.

– Я ж не вчора народилася, – мило знизала плечима Сага. – Ця гра дуже страшна. Надивитеся жахів, дрижатимете, ридатимете, а мені тоді виправдовуйся перед вашими батьками. Бачили вже таке. 

Хуго мимоволі роздивлявся дівчину. Вона, виявляється, користується косметикою, ще й сережки носить… Сам того не бажаючи, він показав їй язика.

– Та ти перша злякаєшся! – гукнув Хуго. – Закладаюся, ти не дозволяєш нам грати, бо сама боїшся!

– Хуго, вам по одинадцять. Невже ти думаєш, що в нас однакові страхи? – вона ковзнула поглядом по екрану свого телефону. – Ви, певно, досі вірите в Нічну Почвару.

– Не віримо! – хором відгукнулися Хуго й Маріела.

– Нічна Почвара – то байка для малявок, – заперечив Хуго. – Ми тепер весь час у лісі граємося!

– У нас там свої секретні справи, от! – додала Маріела. 

– От ми просто зараз і підемо в ліс, – твердо сказав Хуго.

– Але там дощ, – тихенько пискнула Маріела.

Хуго гадав, що Сага заборонить їм виходити з дому, а тим паче йти в ліс, та вона лише тріпнула своєю білявою гривою:

– Щасти вам! 

“Як ти гадаєш, що може її налякати? - перервала Маріела його бурчання.

– Сага – усього лишень помічник інженера, – буркотів Хуго, ступаючи по товстому килиму вогких соснових голок, які безперестанку прилипали до його гумових чобітків. – Вона думає, що така доросла, тільки тому, що виграла дурне студентське стажування на шахті. 

– Як ти гадаєш, що може її налякати? – перервала Маріела його бурчання. – Я чула, що Мародери можуть угадати твої страхи й оживляти їх.

Не знаю, – знизав плечима Хуго. – Ти гадаєш, це правда? 

– Бенісіо казав, що воно записує твоє серцебиття, коли ти вдягаєш віртуальні окуляри, – сказала Маріела. Від її дихання в повітрі зависла тепла білувата хмаринка. Пальчиком вона потерла себе біля вуха. – Отут у людини прослуховується пульс.

– Ти віриш? – підозріливо перепитав Хуго. Далеко не всьому, що говорив Маріелі Бенісіо, варто було вірити. 

– Ага… Бенісіо казав, подруга його приятеля грала, і тепер її батьки мусять переїздити в новий будинок, бо вона боїться зайти у свою кімнату, – перейшовши на стривожений шепіт, повідомила Маріела.

– Хотів би я трохи полякатися, – зітхнув Хуго.

"Ті блискучі височенні вежі з лісами сходинок, чудернацькі довгошиї крани..."

Крізь рясні гілки сосен удалині зблискували вогні шахти. Ті блискучі височенні вежі з лісами сходинок, чудернацькі довгошиї крани – усе це гірниче начиння колись страшенно лякало дітей, та то було давно. Як і більшість малечі в їхньому шахтарському містечку, вони з народження чули оповідки про Нічну Почвару – жахливу машину, яка хапає і їсть дітей, котрі вештаються поблизу шахти. 

– Пам’ятаєш, як ми боялися Нічної Почвари? – спитала Маріела, наче прочитала його думки.

– Угу, – Хуго хукнув, замилувавшись хмаринкою пари, що випливла з його рота від подиху. – Але ж зараз не боїмося.

– Я не боюся, – сказала Маріела. – Якби побачила її в «Мародерах», я б її як гепнула!..

– Угу… «Мародери, може, й не такі страшні насправді, – розмірковував Хуго. – До того ж, ми вже знаємо, як воно все працює.

– Ага, воно знижує температуру в домі, щоб виглядало, наче там привиди ходять, а ще запускає всілякі звукові ефекти, – Маріела говорила збуджено, збивалася, і він розумів її: це ж, мабуть, і справді круто! Раптом йому сяйнула думка:

– Я придумав, як нам розіграти Сагу!

Діти наввипередки кинулися додому. Треба було швидше вибиратися з лісу – ану, як хитра думка загубиться? До того ж, починало сутеніти, а хто знає напевне, чи не никає десь навколо шахти Нічна Почвара. 

«Добре, Червоний, це наш найкрутіший шпигунський план», – надрукував Хуго. 

Вони затихли й причаїлися, набираючи щось на своїх планшетах, чутно було тільки, як щось тихо патякав телевізор – Сага у вітальні дивилась якусь дурню. Діти про всяк випадок перемовлялися пошепки: ану, як вона зараз підглядає за ними через домашню камеру – електронну няню? Вона зналася на розіграшах, треба було бути насторожі. 

«Як налякати Нічну Почвару… У стилі “Мародерів”» – написав Хуго.

«Треба зібрати як можна більше інфи на Нічну Почвару, щоб нагнати на неї побільше страху й виманити її з лігва, – миттю відгукнулася Маріела. – Перевірмо її сторінки в соцмережах, Синій». 

Узагалі-то якось неправильно називати Сагу Нічною Почварою, бо Почвара – то інше, але байдуже. Він дивився, як клацали пальчики Маріели.

– Чого це вона у тебе в друзях? – запитала Маріела вголос.

– То ти щось випадково натиснула, спокійно, – Хуго зазирнув у її планшет.

– Та кажу ж, вона у тебе в друзях, ти навіть лайкав її фотки!

– Використовуй шифр, – наполягав Хуго. Йому подобалася Маріела, вони дружили з семи років, та інколи вона дратувала його своєю цілковитою непрофесійністю у шпигунській справі.

– Ти певен, що це добре – лякати твою подружку? – пошепки спитала Маріела.

– Угу, – мугикнув Хуго. – Чудово, я споганю тобі цю ніч. Ось ляжеш спати, а я прокидатимуся десять разів на годину й казатиму, що мене нудить. Ти спиш вісім годин, а це означає, що я встану вісімдесят разів!

– Жартуєш, – насупила брови Маріела. – А добре, що вона в тебе у друзях: тут відображено всі місця, де вона буває. Ти можеш під’єднатися до її GPS-у, вона й не здогадається. 

– Розумієш тепер? Для того я й додав її у друзі, – поблажливо пояснив Хуго. 

– Ця точка – Нічна Почвара, – шепотіла Маріела, схилившись над планшетом Хуго. Вони сиділи близенько, мало не обійнявшись, спинами до вічка камери-няньки. – Судячи з координат, об’єкт усе ще на дивані і, як показує ваш домашній комп’ютер, дивиться фільм «Любов у сосновому лісі». 

– Клас, – гмикнув Хуго. – Але це може бути приманка.

– Правильно, – відгукнулася Маріела. – І це нічого нам не дає.

– Може, Нічній Почварі подобаються фільми про любов? Тоді ми… залякаємо її привидом ненависті!

– Яким іще привидом ненависті? – недовірливо скривилася Маріела.

– Ну, типу привидом, який ненавидить інженерів. Сага ж, ну, тобто Почвара, вважає себе інженером, – швидко зашепотів Хуго, від збудження чухаючи себе за вухом.

– Такого привида не буває, – сказала Маріела. – А що, як узяти привиди старих шахтарів, котрі загубилися в лісі?

– А тепер хочуть помститися їй! – Хуго збуджено ляснув себе по колінах.

– Зробімо, так як в «Мародерах», – змовницьки зашепотіла Маріела, тицяючи пальчиком у планшет Хуго. – Давай, зроби холодніше у вітальні! 

Хуго давно вивідав код пристрою домашнього клімат-контролю, та досі й подумати не міг, що той колись йому знадобиться. Вони з Маріелою обережно відповзли подалі від камери-няньки і швиденько встановили показники температури в помешканні на найнижчий рівень.

Через кілька хвилин Сага гукнула:

– Ви там що, бавитеся з кондиціонером?

– Що тепер? – збуджено стрепенувся Хуго.

– Якось Бенісіо дуже швидко відімкнув і замкнув електронний замок і страшенно налякав маминого друга, – заторохтіла Маріела. – Зробимо так, немов привид намагається увійти!

Коли вони з Маріелою нарешті розібралися з управлінням замками і змусили засув на вхідних дверях ляснути лунко й зловісно, як треба, серце Хуго радісно затріпотіло. Маріела скочила на ноги і впівголоса скомандувала: «СМАРТ-СПІКЕРУ ПРОГРАТИ САУНД ПРИВИДІВ!» І Худо подумав, що він таки недооцінював її шпигунські здібності. 

– Об’єкт рухається! – скрикнула Маріела, й вони обоє схилилися над планшетом, мало не зіткнувшись лобами. На екрані фіолетова точка, вона ж об’єкт Сага, віддалялася від будинку вглиб лісу, в напрямку шахт. Діти не кліпаючи й затамувавши подих спостерігали за нею: вони й не сподівалися, що їхній план спрацює. 

– Нам вдалося! – радісно вигукнула Маріела.

– Пограймо в «Мародерів», доки вона не повернулася, – рішуче сказав Хуго й підвівся на ноги.

– Мені знадобиться якийсь час, щоб активувати братів код. Як думаєш, її довго не буде?

– Не знаю, – знизав плечима Хуго. – Куди вона могла піти? 

– Може, додому, ні?

– Вона бігла до лісу, – заперечив Хуго. – А її будинок на нашій вулиці. Перевір координати об’єкта.

– О ні! – Маріела нервово струснула планшет. – Об’єкт зник!

– Як це зник? – високо верескнув Хуго; йому враз здалося, що килим у дитячій став липкий-липкий і просто-таки всмоктав у себе його коліна.

– Вона зникла, – у голосі Маріели бринів страх. – А вона рухалася до шахти… 

“Вона намагається нас налякати, – здавлено видихнув Хуго. – Сага розігрує нас!” 

– Вона намагається нас налякати, – здавлено видихнув Хуго. – Сага розігрує нас!

– Ти впевнений? – Маріела недовірливо здійняла брови. – А що, як їй потрібна допомога? Може, це наш шанс провести справжню небезпечну операцію. 

– Правильно, – погодився Хуго, вражений Маріелиною кмітливістю. – Ми підемо в ліс і знайдемо її.

– Разом, – просяяла Маріела, натягуючи на лоба ліхтарик з ігрового набору. 

– Це складна й відповідальна місія, – дуже серйозно й по-дорослому сказав Хуго.

Повітря було вогке й важке, у тремтливому світлі ліхтариків звичні предмети набували чудернацьких рис – і гілки, й закутаний у білу павутину старий пень, і клапті кори. 

Час від часу звідкілясь із темряви було чутно шарудіння, наче там вовтузились якісь звірі.

– Вона ж працювала на шахті, так? – прошепотіла Маріела й охнула, сахаючись від мокрої колоди. – Вона мала знати, куди бігти. 

– Вона тільки стажування проходила, – Хуго здригнувся і струсив з рукава піжами мокрий листок.

Десь неподалік хруснула гілка, і діти підстрибнули, як зайченята. Гукнули Сагу раз, вдруге, але ніхто не відповів. 

– Може, її зжерла Нічна Почвара, – спробувала пожартувати Маріела, навіть видавила з себе смішок.

– Не кажи так, – стишеним голосом якомога спокійніше обірвав її Хуго. – Вона, напевно, десь на шахті, як ти й казала. 

– А заманили її туди привиди шахтарів, що погинули в цьому самому лісі, – провадила своєї Маріела.

– Досить, – знову обірвав її Хуго, відчуваючи, що в носі зрадницьки закрутило і він ось-ось розплачеться. Ну звісно, він уже не маленький, звісно, вміє тримати себе в руках, та ці зрадницькі сльози таки іноді накочуються на очі.

Він прислухався, як шарудів дощовичок Маріели, як глухо побренькувало потривожене мокре листя, по-дружньому поплескуючи його по плечах. Уже недалеко попереду між деревами заблищали сріблясті й червоні вогники шахти. 

– Думаю, в «Мародерах» такого лісу, як наш, немає, – якомога безпечніше сказав Хуго, сподіваючись перевести розмову на щось невимушене й жартівливе.

– Бенісіо казав, що там ціла окрема частина про такий-от ліс, – проговорила скоромовкою Маріела й підійшла ближче до Хуго: діти вийшли з лісу на гравійну доріжку. Вони ще ніколи не підходили до шахти, до того ж посеред ночі. У темряві машини, які стояли і снували неподалік, виглядали справжніми монстрами.

– На пункті охорони є світло, – кивнула голівкою Маріела в бік вогнів. А Хуго подумав, що вона насправді дуже смілива, хоч нічка в них сьогодні видалася ще та. 

У нього пересохло в горлі, коли вони йшли вздовж огорожі через неосвітлений паркувальний майданчик, де стояли кремезні робочі машини з чудернацькими (і страхітливими, хіба приховаєш) пристроями. До світлої плямки, яка ще недавно ледь вимальовувалася в темряві, було вже недалеко. 

– Йо-хоу! – бадьоро гукнув Хуго до Маріели. – І бач, нема тут ніякої Нічної Почвари!

– Звісно ж, нема, – у голосі Маріели бриніли насмішкуваті нотки. – Це ж казочки для малечі. 

" Краєм ока Хуго помітив, як зблідла Маріела"

Та тут сталося таке, що Хуго й Маріела вмить відсахнулися назад, наче їх штовхнула якась сила, й боляче і різко всадила на мокрий гравій. Краєм ока Хуго помітив, як зблідла Маріела – то он як виглядає той «смертельний жах», який переживали нещасні жертви страшних оповідок!.. Сам Хуго був на диво спокійний, тільки в голові промайнуло: «Тут мені й смерть…»

– Почва-а-а-а-р-а-а-а-а! – заволала Маріела.

Майданчик ураз здригнувся, загудів, з темряви на нього посунули якісь залізні чудовиська, наче їх наслав хтось невидимий. Хуго й Маріела, отак, сидячи на землі, незграбно й швидко позадкували, смішно перебираючи ногами.

А чудовиська одне по одному розплющували очі. Пара наймерзенніших, зелених, втупилася з темряви на дітей. 

“САЛЮТ, ДІТКИ!” – продзвеніло в хорі залізного лязкоту, і Хуго відчув, як той звук відбився йому десь у грудях. Маріела зайшлася в панічному вереску, Хуго замружився, осліплений світлом, зціпив зуби, щоб не закричати, й повалився на землю. Хай йому грець, він десь чув цей голос…

Зелені очиська чудовиськ налилися червоним. Вони наче помітили наляканих дітей, іще кілька разів човгнули по гравію своїми кремезними кігтями і спинилися. Вони ніби роздивлялися Хуго й Маріелу, немов самі злякалися їх!

– Будь ласочка, не їжте нас, будь ласочка, ми до шахти більше й близько не підійдемо! – верещала Маріела, лежачи на землі обличчям донизу й дригаючи ногами, ніби відбивалася від когось. Чудовисько, що було найближче до них, здається, зрозуміло, посунулося трохи назад, наче просило вибачення, а за ним і інші… 

Аж тут над майданчиком спалахнуло світло. Яке ж то було полегшення! Усе враз стало не таким, яким здавалося. Чудовиська були зовсім не чудовиськами, очиська виявилися фарами, жадібні кровожерливі ротяки – решітками радіаторів. То були машини, величезні вантажівки! Тепер він чітко бачив, що вони пофарбовані в яскравий помаранчевий колір, а передки їхніх кабін у сутінках і справді були схожі на морди – он і вуха, й зуби… 

«Мана якась», – подумав хлопчик.

Аж тут не знати звідки взялася Сага. Вона йшла до них із глибини майданчика, тримаючи в руках якийсь ґаджет, і сміялася. Невже вона фільмувала їх на камеру?!

– Оце вам і Нічна Почвара, – зайшлася Сага дзвінким сміхом.

– О, та це ж самохідні ванта-а-а-ажівки, – розгублено закліпала Маріела й почервоніла. Страх минув, і тепер дітям здавалося, що «люті» гірничі машини усміхаються до них.

– Злякалися? – турботливо присіла біля них Сага.

– Ні, – зітхнув Хуго, а по його щоках потекли в три ручаї сльози. – Нас тільки шум трохи налякав.

Сага лагідно пригорнула хлопчика до себе. «Це ж треба, ще й на очах в Маріели, – подумки скривився Хуго. – Зараз ще й до неї полізе…»

А вона так і зробила: другою рукою притягла до себе Маріелу й погладила її по голові. Хуго крадькома глянув на Сагу: у світлі фар і ліхтарів її риси виглядали гострішими, наче обведені тонким контуром, і вона й справді була така доросла…

– Я тестувала програмне забезпечення для цих «чудовиськ», – вона махнула рукою у бік машин і поклала перед дітьми свій планшет. – Дивіться.

Хуго й Маріела присунулися ближче до Саги й прикипіли до екрана чудернацького пристрою з логотипом гірничої компанії.

– Це як в «Мародерах», – із захватом прокоментувала Маріела.

– Вас вітає інженер-стажер, – широко усміхнулася Сага. 

Діти мовчали. Вони довірливо дозволили Сазі узяти їх за руки, і всі троє повільно пішли через ліс додому

– А ваше шпигунське агентство розкрутилося б, якби ви трохи більше уваги приділили інженерній справі, – зауважила якось між іншим Сага.

– Якби ми й наймали інженера, то не тебе!

«І ніяких ніжностей із цієї дівулею!» – зарікся він подумки.

– І взагалі, в нас агентство на двох, – гаряче підтримала його Маріела.

– А якщо я дозволю вам трохи пограти в «Мародерів»?.. – хитро підморгнула дітлахам Сага. 

Про автора

Лі Александр - американська письменниця, дописувачка газети The Guardian та журналістка, яка спеціалізується на тематиці технологій майбутнього.

Про ілюстратора

Джеймс Доуе, митець та ілюстратор, який живе в Лондоні. Його фотоколажі та цифрові малюнки носять драматичний характер та мають деформовану структуру.

Досліджуй та Розширюй Свої Горизонти